Перестороги у романі чума

“Чума” — роман філософський. Зрозуміло, що на першому плані стоїть філософська проблематика, філософське узагальнено-універсальне трактування зла в контексті людського існування. Саме так осмислюється чума головними героями твору, інтелектуалами Ріє і Тарру. Що ж таке чума? По-перше, це конкретна хвороба.
По-друге, це символ біди, яка характеризується певною історичною датою — 194…роком (”…в світі чуму зустрічаємо так же часто, як і війну…без сумнівів, війна є надто безглуздою, але це не заважає їй розв’язуватись знову і знову”). Зрозуміло, що з’являється асоціація з “коричневою чумою” — фашизмом, який поширився в Європі в середині минулого століття. Ця “чума”, одягнувши чорне та коричневе, танками та літаками або знищила мільйони людей, або отруїла свідомість мільйонів своїми бацилами. Потім розбита, але недобита, знову залізла у всі можливі щілини, щоб почекати до тих часів, коли з’явиться можливість знову нагадати про себе. Як стверджував сам Камю, “явний зміст “Чуми” — це боротьба європейського Опору проти фашизму”.

По-третє, в контексті роману чума — універсальна метафора зла у всій його непереможності і багатоманітності. (Тарру: “Чума — не тільки хвороба, не тільки війна, це також смертні судові вироки, розстріл переможених, фанатизм церкви і фанатизм політичних сект, загибель безневинної дитини в лікарні, суспільство, облаштоване вкрай погано, як і спроби, всупереч спротиву влади, облаштувати його заново…Вона звична, природна, як дихання, тому що “сьогодні всі ми трохи зачумлені”. Мікроби її гніздяться скрізь, підстерігають наш кожен необережний крок. Взагалі, в світі існує тільки “нещастя та його жертви — більше нічого”).

Стан “зачумленості” — стан, якого майже нікому не вдається уникнути, а його подолання потребує постійної мобілізації волі, духовних та моральних сил особистості. Бути “зачумленим”, за Камю, — це не тільки здійснювати насилля, але і не повставати проти нього, це не тільки готовність убивати, а і примирення з тим, що вбивають. Люди доброї волі можуть перемогти конкретне зло, але їм ніколи не вдасться перемогти зло у всьому світі. Ось чому лікар Ріє переконаний в тому, що “чума — це безкінечна поразка”. Автор шукає в людині ті сили, які здатні підняти її на боротьбу проти зла, і знаходить їх насамперед в моральній природі самої людини.

Камю в щоденнику говорить про бажання перетворення безпосередньо поміченого навколо себе в “міфічне”. “До цього часу я не був романістом у звичному розумінні цього слова. Скоріш за все, я був художником, який створює міфи у відповідності до своїх пристрастей і своїх тривог. Ось чому істоти, котрі викликають моє поклоніння і в самому житті, — це завжди ті, хто наділений силою і винятковістю, що саме по собі притаманне істотам міфічним”. У романі міфотворчі схильності Камю виявились з найбільшою очевидністю, так як їхнє призначення було визначено з абсолютною точністю. Чума показала моральне обличчя кожного.

Увесь хід подій роману стверджує: людина безсила в цьому світі, світ не підкоряється волі людини, уявлення про організованість світу — ілюзія. Світ — це хаос, що живе за своїми законами, точніше беззаконням. У романі він асоціюється з образом чуми, яка з’являється і зникає незалежно від волі людини. Важливим у цьому відношенні є песимістичий фінал твору: чума може повернутися будь-коли.

Розповідь в романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка ведеться від особи оповідача й досить детально та послідовно фіксує всі етапи розвитку епідемії і протистояння їй з боку мешканців міста. Події подаються в їхній часовій послідовності, при цьому навіть поділ частин твору відповідає природній послідовності часових відтинків.А саме: всі події, які складають основну канву роману, розгортаються упродовж одного року. П’ять частин роману майже точно розділені за порами року і послідовно фіксують всі етапи наростання, загострення та спаду чумної епідемії. Саме жанр хроніки забезпечив правдивість викладених фактів, дозволяє авторові висловлювати свої почуття тільки в тій мірі, яка не заважає побачити все, що відбувається, та запрошує думати і розуміти. Саме завдяки відмінностям хроніки та роману автор зміг взяти на себе обов’язки літописця.

Пряма розповідь про пережите перетворюється в алегоричну притчу.
Притча — це повчальний алегоричний твір, в якому фабула підкоряється моральній задуманій ідеї.

Під час прочитання роману “Чума” у кожного з нас з’являється відчуття, наче ролі кожного наперед визначені, кожному з учасників “доручено” донести до читачів свою певну частину ідеї. Одночасно кожен із героїв хроніки так чи інакше охоплений бажанням підібрати морально-філософський ключ до подій, внести розрізнені факти в чітке світорозуміння, остаточно осмислити кожен свій крок, навіть випадковий.

Шкільний твір

Тема Чуми вже давно і широко використовується світовими письменниками. І вже давно вона переступила своє енциклопедичне визначення "гострої інфекційної хвороби". Ми вживаємо вислів "СНІД — чума XX століття", ми кажемо: "Та ти чумний, чи що?". І мало хто при цьому згадує справжнє значення одного з компонентів цих висловів. Але в 1947 році

А. Камю вирішив звернутися до цієї теми в найбільш конкретному її значенні. Він переніс дію із дикого Середньовіччя в сучасне місто, туди, де "вже давно вона зникла". Та чи зникла?

Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі, спогади про "коричневу чуму" — фашизм. Але чому тоді не було просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Але роман Камю навіть глибший, ніж роман про "коричневу чуму". Чума — це не тільки жорстокість. Чума — це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Та найстрашніше те, що Чума заразна. Будьяка людина, що торкається її, відчуває її дихання, просто наближається до неїі ризикує заразитися. Але ж "Чума" — перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

Зберегти в собі свій внутрішній стрижень за будь-яких обставин — ось засіб боротьби з Чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, він навіть усвідомлює, що всі його намагання врятувати хоч когось будуть марні. Для чого тоді все це? Але Ріє каже: "Для мене такі слова, як врятування людини, звучать надто гучно. Мене цікавить здоров'я людини, у першу чергу здоров'я". Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер він просто виконує свій обов'язок.

Журналіст Рамбер чужий цьому місту. Він опинився там випадково. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому він має страждати і хоче будь-як виїхати з міста. Та коли така можливість з'являється, він залишається. Чому? А якби він поїхав, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, він став би також зачумленим, як і всі мешканці міста.

Адже вони були "зачумлені" ще до того, як прийшла справжня Чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в людей. Звичайне коло обов'язків щодня. "Місто без голубів, без дерев, без садів, де не почуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,— словом, без особливих прикмет". І люди там теж "без особливих прикмет", люди, мертві ще до того, як захворіли на Чуму.

Але Чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, найстрашніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності. Це про таких, як він, існує вислів "бенкет під час чуми". І Чума його не зачепила, адже він уже зачумлений.

Чума має багато виявів. І коли релігійні фанатики беруть зброю, намагаючись щось довести, вбивають безвинних людей — це Чума. І коли отець Панлю з пафосом, урочисто промовляє: "Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! — все більше запалюючись, запевняє: — Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху",— це теж Чума, піднесення над усе ідеї сліпої віри. Але "людина — це не ідея",— каже Ріє. І Панлю з жахом переконується в цьому, коли бачить свою абстракцію в житті — смерть сина Отона. "У цього, сподіваюсь, не було гріхів",— кидає Ріє в обличчя Панлю.

І друг Ріє Тарру теж це якось зрозумів. Він став проти безглуздя смертних вироків і вирішив боротися з суспільством, яке базується на цьому, з Чумою. Звичайно, його друзі теж виносять смертні вироки, але усі вони впевнені, що "ці кілька смертей необхідні, щоб побудувати світ, де нікого не вбиватимуть". Знайомі слова. Адже Родіон Раскольников теж так вважав: "За одне життя — тисяча врятованих. Та і що значить на загальних вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші. ". Так, але ж Тарру каже: "Якщо поступитися один раз, то де межа?". Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що "протягом років, як був, так і залишився зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, що борюсь з Чумою". Чи можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Ні.

Чума — це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає Чума. "Ця історія стосується однаково нас усіх",— каже Рамбер. Прикро бути щасливим одному.

Кінець роману здається оптимістичним: Чума відступила, люди радіють, усі щасливі. Так, справді, Добро повинно перемагати. Але, глибоко осмисливши написане, можна помітити: Чума не переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентруючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людською ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: "Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає. він терпляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям такий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх вмирати на вулиці щасливого міста". І єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, що спонукає робити те, "що треба здійснити і мають робити усі люди всупереч страху, всупереч особистим ваганням, усі люди. ".

Але хто визначає межі цього "треба"? Цього не знає і Ріє.

Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі, спогади про “коричневу чуму” – фашизм. Але чому тоді не було просто написати роман про війну, про її жертви?

Навіщо така алегорія? Але роман Камю навіть глибший, ніж роман про “коричневу чуму”. Чума – це не тільки жорстокість. Чума – це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Та найстрашніше те, що Чума заразна.

Будь-яка людина, що торкається її, відчуває її дихання, просто наближається до неї, ризикує заразитися. Але ж “Чума” – перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався. Зберегти в собі свій внутрішній стрижень за будь-яких обставин – ось засіб боротьби з Чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, він навіть усвідомлює, що всі його намагання врятувати хоч когось будуть марні.

Для чого тоді все це? Але Ріє каже: “Для мене такі слова, як врятування людини, звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я людини, у першу чергу здоров’я”. Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер він просто виконує свій обов’язок.

Журналіст Рамбер чужий цьому місту. Він опинився там випадково. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому він має страждати і хоче будь-як виїхати з міста.

Та коли така можливість з’являється, він залишається. Чому? А якби він поїхав, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, він став би також зачумленим, як і всі мешканці міста. Адже вони були “зачумлені” ще до того, як прийшла справжня Чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в людей.

Звичайне коло обов’язків щодня. “Місто без голубів, без дерев, без садів, де не почуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,- словом, без особливих прикмет”. І люди там теж “без особливих прикмет”, люди, мертві ще до того, як захворіли на Чуму… Але Чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, найстрашніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності. Це про таких, як він, існує вислів “бенкет під час чуми”. І Чума його не зачепила, адже він уже зачумлений. Чума має багато виявів. І коли релігійні фанатики беруть зброю, намагаючись щось довести, вбивають безвинних людей – це Чума. І коли отець Панлю з пафосом, урочисто промовляє: “Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! – все більше запалюючись, запевняє: – Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху”,- це теж Чума, піднесення над усе ідеї сліпої віри.

Але “людина – це не ідея”,- каже Ріє. І Панлю з жахом переконується в цьому, коли бачить свою абстракцію в житті – смерть сина Отона. “У цього, сподіваюсь, не було гріхів”,- кидає Ріє в обличчя Панлю. І друг Ріє Тарру теж це якось зрозумів. Він став проти безглуздя смертних вироків і вирішив боротися з суспільством, яке базується на цьому, з Чумою. Звичайно, його друзі теж виносять смертні вироки, але усі вони впевнені, що “ці кілька смертей необхідні, щоб побудувати світ, де нікого не вбиватимуть”.

Знайомі слова… Адже Родіон Раскольников теж так вважав: “За одне життя – тисяча врятованих… Та і що значить на загальних вагах життя цієї жалюгідної старої?

Не більше як життя воші…”. Так, але ж Тарру каже: “Якщо поступитися один раз, то де межа?”. Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що “протягом років, як був, так і залишився зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, що борюсь з Чумою”.

Чи можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Ні. Чума – це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає Чума. “Ця історія стосується однаково нас усіх”,- каже Рамбер.

Прикро бути щасливим одному… Кінець роману здається оптимістичним: Чума відступила, люди радіють, усі щасливі… Так, справді, Добро повинно перемагати.

Але, глибоко осмисливши написане, можна помітити: Чума не переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентруючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людською ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: “Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає… він терпляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям такий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх вмирати на вулиці щасливого міста”. І єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, що спонукає робити те, “що треба здійснити і мають робити усі люди всупереч страху, всупереч особистим ваганням, усі люди…”. Але хто визначає межі цього “треба”?

Согласно информации статистического портала Edistat, книгу покупают почти в четыре раза чаще, чем в прошлом году. В Италии, которая в Европе лидирует по количеству заразившихся новым вирусом, за месяц Чума с 71-го места в рейтинге продаж взлетела на 3-е место.

Краткое содержание книги

Роман представляет собой свидетельство очевидца, пережившего эпидемию чумы, разразившейся в 194… году в городе Оране, типичной французской префектуре на алжирском берегу. Повествование ведётся от лица доктора Бернара Риэ, руководившего противочумными мероприятиями в заражённом городе.

Чума приходит в этот город, лишённый растительности и не знающий пения птиц, неожиданно. Все начинается с того, что на улицах и в домах появляются дохлые крысы. Вскоре уже ежедневно их собирают по всему городу тысячами, В первый же день нашествия этих мрачных предвестников беды, ещё не догадываясь о грозящей городу катастрофе, доктор Риэ отправляет свою давно страдающую каким-то недугом жену в горный санаторий. Помогать по хозяйству к нему переезжает его мать.

Первым умер от чумы привратник в доме доктора. Никто в городе пока не подозревает, что обрушившаяся на город болезнь — это чума. Количество заболевших с каждым днём увеличивается. Доктор Риэ заказывает в Париже сыворотку, которая помогает больным, но незначительно, а вскоре и она заканчивается. Префектуре города становится очевидна необходимость объявления карантина. Оран становится закрытым городом.

Однажды вечером доктора вызывает к себе его давний пациент, служащий мэрии по фамилии Гран, которого доктор по причине его бедности лечит бесплатно. Его сосед, Коттар, пытался покончить жизнь самоубийством. Причина, толкнувшая его на этот шаг, Грану не ясна, однако позже он обращает внимание доктора на странное поведение соседа. После этого инцидента Коттар начинает проявлять в общении с людьми необыкновенную любезность, хотя прежде был нелюдимым. У доктора возникает подозрение, что у Коттара нечиста совесть, и теперь он пытается заслужить расположение и любовь окружающих.

Сам Гран — человек пожилой, худощавого телосложения, робкий, с трудом подбирающий слова для выражения своих мыслей. Однако, как потом становится известно доктору, он в течение уже многих лет в свободные от работы часы пишет книгу и мечтает сочинить поистине шедевр. Все эти годы он отшлифовывает одну-единственную, первую фразу.

В начале эпидемии доктор Риэ знакомится с приехавшим из Франции журналистом Раймоном Рамбером и ещё довольно молодым, атлетического сложения человеком со спокойным, пристальным взглядом серых глаз по имени Жан Тарру. Тарру с самого своего приезда в город за несколько недель до разворачивающихся событий ведёт записную книжку, куда подробнейшим образом вносит свои наблюдения за жителями Орана, а затем и за развитием эпидемии. Впоследствии он становится близким другом и соратником доктора и организует из добровольцев санитарные бригады для борьбы с эпидемией.

С момента объявления карантина жители города начинают ощущать себя, словно в тюрьме. Им запрещено отправлять письма, купаться в море, выходить за пределы города, охраняемого вооружёнными стражами. В городе постепенно заканчивается продовольствие, чем пользуются контрабандисты, люди вроде Коттара; возрастает разрыв между бедными, вынужденными влачить нищенское существование, и состоятельными жителями Орана, позволяющими себе покупать на чёрном рынке втридорога продукты питания, роскошествовать в кафе и ресторанах, посещать увеселительные заведения. Никто не знает, как долго продлится весь этот ужас. Люди живут одним днём.

Рамбер, чувствуя себя в Оране чужим, рвётся в Париж к своей жене. Сначала официальными путями, а затем при помощи Коттара и контрабандистов он пытается вырваться из города. Доктор Риэ между тем трудится по двадцать часов в сутки, ухаживая за больными в лазаретах. Видя самоотверженность доктора и Жана Тарру, Рамбер, когда у него появляется реальная возможность покинуть город, отказывается от этого намерения и примыкает к санитарным дружинам Тарру.

В самый разгар эпидемии, уносящей огромное количество жизней, единственным человеком в городе, довольным положением вещей, остаётся Коттар, поскольку, пользуясь эпидемией, сколачивает себе состояние и может не волноваться, что о нем вспомнит полиция и возобновится начатый над ним судебный процесс.

Многие люди, вернувшиеся из специальных карантинных учреждений, потерявшие близких, теряют рассудок и жгут свои собственные жилища, надеясь таким образом остановить распространение эпидемии. В огонь на глазах равнодушных владельцев бросаются мародёры и расхищают все, что только могут унести на себе.

Поначалу погребальные обряды совершаются при соблюдении всех правил. Однако эпидемия приобретает такой размах, что вскоре тела умерших приходится бросать в ров, кладбище уже не может принять всех усопших. Тогда их тела начинают вывозить за город, где и сжигают. Чума свирепствует с весны. В октябре доктор Кастель создаёт сыворотку в самом Оране из того вируса, который овладел городом, ибо этот вирус несколько отличается от классического его варианта. К бубонной чуме добавляется со временем ещё и чума лёгочная.

Сыворотку решают испробовать на безнадёжном больном, сыне следователя Отона. Доктор Риэ и его друзья несколько часов подряд наблюдают агонию ребёнка. Его не удаётся спасти. Они тяжело переживают эту смерть, гибель безгрешного существа. Однако с наступлением зимы, в начале января, все чаще и чаще начинают повторяться случаи выздоровления больных, так происходит, например, и с Граном. Со временем становится очевидным, что чума начинает разжимать когти и, обессилев, выпускать жертвы из своих объятий. Эпидемия идёт на убыль.

Жители города сначала воспринимают это событие самым противоречивым образом. От радостного возбуждения их бросает в уныние. Они ещё не вполне верят в своё спасение. Коттар в этот период тесно общается с доктором Риэ и с Тарру, с которым ведёт откровенные беседы о том, что, когда закончится эпидемия, люди отвернутся от него, Коттара. В дневнике Тарру последние строки, уже неразборчивым почерком, посвящены именно ему. Неожиданно Тарру заболевает, причём обоими видами чумы одновременно. Доктору не удаётся спасти своего друга.

Однажды февральским утром город, наконец объявленный открытым, ликует и празднует окончание страшного периода. Многие, однако, чувствуют, что никогда не станут прежними. Чума внесла в их характер новую черту — некоторую отрешённость.

Однажды доктор Риэ, направляясь к Грану, видит, как Коттар в состоянии помешательства стреляет по прохожим из своего окна. Полиции с трудом удаётся его обезвредить. Гран же возобновляет написание книги, рукопись которой приказал сжечь во время своей болезни.

Доктор Риэ, вернувшись домой, получает телеграмму, в которой говорится о кончине его жены. Ему очень больно, но он осознает, что в его страдании отсутствует нечаянность. Та же непрекращающаяся боль мучила его в течение нескольких последних месяцев. Вслушиваясь в радостные крики, доносящиеся с улицы, он думает о том, что любая радость находится под угрозой. Микроб чумы никогда не умирает, он десятилетиями способен дремать, а затем может наступить такой день, когда чума вновь пробудит крыс и пошлёт их околевать на улицы счастливого города.

Цитаты из книги

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Література / Історія зарубіжної літератури XX століття - Давиденко Г.Й.

План

1. Історія створення роману, тематика та проблематика твору.

2. Жанр, фабула, символічність назви.

3. Система образів у романі:

в) Раймон Рамбер;

4. Антигуманна та аморальна позиція Коттара та старого астматика.

5. Місце роману "Чума" у світовій літературі, його ідейна спорідненість з творами української літератури, з іншими видами мистецтва.

Завдання для підготовчого періоду

1. Повторити поняття "есе", "хроніка", "притча", "натуралістична" та "символічна" деталі.

2. Визначити, прокоментувати деталі з символічним навантаженням.

3. Скласти цитатну таблицю для характеристики образів: ГЕРОЇ // ХАРАКТЕРНІ РИСИ // СТАВЛЕННЯ ДО ЧУМИ

4. Добрати заголовки до кожної частини роману, так щоб вони відтворювали обидва плани - реалістичний і символічний.

1. Камю А. (Матеріали до вивчення творчості) // Всесвітня література. - 1999. - № 3. - С. 21.

2. Камю А. // Всесвітня література. - 2004. - № 4. - С. 52-55.

3. Волощук Є. Духовні й художні здобутки літератури екзистенціалізму. // Зарубіжна література. - 2000. - № 20 (180). - с.

4. Горідько Ю. Вивчення творчості А. Камю // Зарубіжна література. - 2005. - № 3 (403) - С. 5-16.

5. Лобода О. П. "Єдине, що важливо, - це бути людиною" Урок за романом А. Камю "Чума". 11 кл. // Зарубіжна література. - 2000. - № 1. - С. 13-18.

6. Марченко Ж. "Абсурд життя - це зовсім не кінець, а лише початок" (Ж.-П. Сартр) (за романом А. Камю "Чума") // Зарубіжна література. - 2005. - № 3 (403). - С. 17-20.

7. Нагорна А. Ю. Осягаючи творчу манеру письменника крізь призму його філософських ідей. На матеріалі роману "Чума" А. Камю // Всесвітня література. - 2005. - № 6. - С. 61-64.

8. Попович М. Бунтівливий Камю // Зарубіжна література. - 1998. - № 20 (84).

9. Токманъ Г. А. Камю: діалог письменника і філософа з іншими та із самим собою // Зарубіжна література. - 2001. - № 5 - С. 51-54.

Інструктивно-методичні матеріали

Найбільш визначним з художніх творів, написаних Камю, вважався його роман "Чума". Твір писався під час Другої світової війни і був опублікований вже після її закінчення, в 1947 році. Окремі фабульні мотиви і відгуки творчого задуму роману зустрічалися й у інших творах Камю, зокрема у збірці новел "Літо", у драмі "Калігула" та "Стан облоги". Помітну роль у формуванні творчого задуму роману відіграли й ті побутові деталі та спостереження, які запали в уяву письменника під час його перебування в Орані. Одним із таких яскравих вражень, зокрема, став образ "котячого дідка", який неодноразово згадував у романі і який мав реальну життєву основу: чудернацького старигана, який підманював котів, а потім плював їм на голови, Камю справді бачив на одній з вулиць Орану. Перший варіант назви твору появився в 1941 році: "Чума, або Пригода (роман)". Тоді ж Камю почав інтенсивно вивчати літературу, тематично пов'язану із характером творчого задуму. Камю працював над романом дуже ретельно, поступово розширивши коло персонажів, задіяних у сюжеті. Від одного варіанта рукопису до іншого змінились і плани письменника щодо композиційної побудови твору, деяких його фабульних мотивів і жанрової форми.

Жанр роману визначали як притча - це повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаторській частині твору, це інакомислення. У притчах зосереджена певна моралізаторська ідея. Це - своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам. За жанром - роман-попередження, роман-пересторога. Хроніка датована досить точно - 194. рік. Це Друга світова війна. У цей час слово "чума" можна було почути де завгодно. "Коричнева чума" - так говорили про фашизм, та й зараз говорять. Крізь записи хроніки вимальовувався образ "історичної чуми". У романі чума ототожнювався з війною.

"В мире всегда была чума, всегда была война. И однако ж, и чума, и война, как правило, заставали людей врасплох". Отже, Чума - Війна - Зло - Абсурд.

"Чума" - це книга про тих, хто не підкорився, а не про тих, хто здався, книга про смисл існування, яке відшукувало серед безглуздого існуючого.

СИМВОЛІЧНІСТЬ НАЗВИ

Метафізичного зла, невіддільного від буття

Трагічної "долі людської", бо зло нездоланне

Образ Чуми поставив перед героями такі запитання:

1. Що таке життя?

2. Що значить зберегти гідність перед наступом стихії зла?

3. Що значить людське щастя?

4. Що значить релігія?

Експозиція твору - хроніка тяжкого року в Орані. Пройшовши крізь міські ворота слідом за очевидцем того, як одного дня тут раптом вилізли з підвалів тисячі пацюків і спалахнула епідемія чуми, читач потрапив у сумні квартали, випалені сонцем.

Зав'язка - суперечка доктора Ріє з колегами і чиновниками, які не бажали глянути правді в обличчя і визнати, що вони мають справу з чумою.

Розвиток дії - створення санітарних дружин, спроби Рамбера втекти з Орана, досягнення чумою своєї вищої точки.

Кульмінація - винахід вакцини і врятування перших хворих.

Розв'язка - зняття санітарних кордонів, прихід до Орана першого потягу, смерть дружини лікаря, Ріє біля помираючого Тарру.

Фінал роману відкритий. Мабуть, через те, що знищити чуму неможливо, оскільки за певних умов вона знову повернеться

Фабульну основу роману склала розповідь про відчайдушну боротьбу мешканців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка раптово вторглася у розмірене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна впевнених у собі оранців відчуття повної незахищеності, непевності, самотності і страху смерті. Композиція роману побудована у формі чіткого хронікального викладу подій, які подано в їх послідовному часовому перебігу, при цьому навіть розподіл частин твору приведений у відповідність до природного розподілу відрізків часу. А саме: усі події, викладені у романі, розгорталися протягом одного року. П'ять частин, з яких складався роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксували усі етапи наростання, загострення і спаду чумної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявила свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охопили друга і третя частини роману, - це період невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Восени - у четвертій частині роману - показано, як поступово епідемія стабілізувалася, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількості своїх щоденних жертв. Нарешті на кінець грудня епідемія повністю зійшла нанівець.

Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка велася від особи оповідача і достатньо скрупульозно і послідовно фіксувала усі етапи розгортання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися вчинити цьому страшному лихові мешканці містечка. На перших сторінках роману цей оповідач не розкриває свого імені, але далі ми дізналися, що це один з головних героїв твору - лікар Бернар Ріє.

Образ лікаря став одним із центральних у творі. В романі він виступив як один з "літописців" - розповідачів, очима якого ми бачимо змальовані у творі події. Він походив із родини робітників, у нього смертельно хвора дружина, дбайливо ставився до виконання своїх лікарських обов'язків. Моральну позицію

Ріє визначив абсолютно безкомпромісне ставлення до лиха, перед лікарем, не стоїть питання: боротися чи ні з чумою. Ріє прекрасно розумів власну обмеженість і всю безперспективність боротьби з чумою і незважаючи на це без будь-яких вагань включився у цю боротьбу і боровся до кінця. Він здатний і на самопожертву, але у виконанні своїх обов'язків не бачив нічого героїчного.

Лікар розумів, що чуму не здолати, як не здолати і абсурдності світу, але сенс власного буття і буття кожної людини герой вбачав у тому, щоб не зламатися перед тиском безглуздя, не скоритись йому, спільними зусиллями протистояти йому і хоча б у цій ідеї людської солідарності віднайти сенс, який виправдає особисте існування кожного.

Жан Тарру - це також один з провідних персонажів роману і також герой-ідеолог і літописець чуми. Для нього чума - це не просто епідемія, локальне лихо, а символ людського буття взагалі. Ще до епідемії, визнавши людське життя зачум-леним, він намагався з цим боротися, протистояти усьому, що внесло в життя людини страждання і смерть. Герой став на боротьбу з чумою, організувавши в місті санітарні дружини. Впродовж майже всього роману постать Тарру залишала дещо загадковою і непевною, хоча саме він ініціював рішучі заходи, спрямовані на боротьбу з чумою. І лише, практично, в самому кінці роману розповів історію свого життя, яка пояснили його поведінку і характеризувала його світогляд. Дитинство і юнацькі роки літописця склалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокурора і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу хлопцю довелося бути присутнім на засіданні суду, де його батько вимагав смертного вироку для молодої людини. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті, і світ відразу змінився в його очах.

З того часу він зненавидів світ, в якому люди вбивали один одного, безглуздий світ жорстокості і насильства, який від того часу асоціював для нього з чумою, а стан людини, що визнала правомірність і зверхність над собою такого стану речей - зачумленим.

Раймон Рамбер - паризький журналіст. Він приїхав до Орана, щоб написати репортаж про санітарний стан міста і, можна сказати, випадково потрапив до карантину, викликаного епідемією. Його першою думкою була мрія про втечу з ізольованого міста. У Парижі на нього чекала кохана жінка, і заради щастя з нею готовий був знехтувати тією спільною справою боротьби проти чуми, до якої закликав Ріє. Рамбера не можна назвати боягузом. З його слів дізнаємося, що він у складі інтернаціональних бригад брав участь у війні з фашистами в Іспанії. Думки про втечу появилися в нього не від страху. До втечі його спонукало кохання, яке він вважав найбільшою цінністю у житті. Але, незважаючи на те, що Оран чуже для нього місто, Рамбер приходить до усвідомлення того, що не можна залишатися байдужим до страждань ближнього.

Моральна позиція Рамбера також виявилася співзвучною поглядам Ріє та Тарру, але, на відміну від них, він прийшов до розуміння необхідності співчуття і солідарності не відразу, а в процесі важких моральних коливань і роздумів.

Жозеф Гран уособлював світ "маленьких людей", посягання і думки яких не сягали далеких філософських узагальнень. З роману дізналися, що через відсутність коштів не отримав диплома, який би засвідчував його освіту. Коли запропонували роботу дрібного службовця в мерії з низькою платнею, погодився. З тих пір упродовж 22 років у його житті майже нічого не змінилося. Він - людина безбарвна і навіть дивакувата. Через бідність його залишила дружина, але він сподівався її повернути і написав роман. Гран, для якого недосконалість світу асоціював виключно з невпорядкованістю власної долі, включився у боротьбу проти чуми без пафосних декларативних заяв, розглядав її як закономірне продовження своєї повсякденної, рутинної роботи.

Отець Панлю - герой-ідеолог - посів у романі особливе місце. Теза про абсурдність світу для нього принципово неприйнятна. Тому чуму, як джерело безладдя, священик у перших своїх проповідях співвідносив з карою Божою, що її насилало небо на грішників.

Не всі герої твору виступили як ідейні однодумці. Контрабандист Коттар поділив тезу про абсурдність світу, але, на відміну від інших, наслідки цього, активізованого чумою, суспільного хаосу його цілком влаштовували, оскільки виправдовували його діяльність і практично і теоретично. Перебуваючи у постійному конфлікті із законом, відчуваючи себе відчуженим у суспільстві, яке спирається на будь-який, хоча б елементарний порядок і встановлені ним моральні обмеження, Коттар ще до епідемії чуми спізнав цей стан зачумленості і тепер радів, що загальний стан зачумленості, який охопив місто, немовби вирівняв його з іншими мешканцями Орана. Саме з цих причин чума для нього - не загроза, а швидше - моральна союзниця, яка виправдала його дії і внесла сенс в його існування. Тому він не зацікавлений у боротьбі з нею. Словом, чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас нужденного своєю самотністю вона обернула на спільника. Бо він явний спільник, спільник, задоволений своїм становищем. Герой - співучасник усього, що підмічав: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ. Коттар розумів, що повага і зацікавленість, яку виявили до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або інші мешканці Орана, яких він забезпечив контрабандними товарами, тимчасова і зумовлена лише станом їхньої спільної зачумленості.

З цих причин (персональної зачумленості у світі, який прагнув позбавитися чуми) намагався позбавити себе життя на початку роману і з відчаю відкривав вогонь по перехожих, які в кінці роману раділи позбавленню міста від чуми.

Старий астматик - Це одна з найбільш колоритних і незвичайних постатей у романі. Хворий дідок, старий ядушник, як його назвав у романі оповідач, відносився до числа постійних пацієнтів доктора Ріє, крім того, він його сусід. Дідок цей насправді дивний настільки, що його можна було б сприйняти й за божевільного, але виявилося, що свої безглузді і комічні вчинки кожного разу аргументував своєрідною життєвою філософією. Як вірити жінці, він ще замолоду мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні музика, ні жінки, ні прогулянки. Він і з міста жодного разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжира, зійшов на найближчій від Орана станції - далі подорожувати йому було не до снаги - і першим же поїздом повернувся додому. Старий розтлумачив Тарру, враженому таким замкнутим способом життя, що за релігією перша половина людського життя - це сходження, а друга - спуск; коли почався цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити.

Фактично своєю поведінкою старий ядушник декларував позицію відстороненості від життя, відмови брати участь у вирішенні злободенних проблем, що постали перед суспільством. Філософія ядушника - це доведена до логічного кінця концепція "стороннього", абсурдизована позиція людини, що не визнала сенсу життя через його абсурдність, і зрештою довела власне існування до стану повної безглуздості.

Відголоски роману "Чума" можна зустріти і в українській літературі, де під поняттям "чума" зображено насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року, пекельні кола, влаштовані радянською системою. Це такі твори, як "Марія" Уласа Самчука, "Жовтий князь" В. Барки, "Сад Гетсиманський" І. Багряного.